Про "Пир во время чуми" або відповідь Мочанову

Останнім часом все частіше чую від людей, що не можна влаштовувати концерти, фестивалі та інші розваги в той час, коли в країні війна і гинуть українські герої. 

Про це пишуть також солдати, які повертаються до дому на ротацію, мовляв там війна, а тут люди безтурботно сидять в кафешках, ходять на дискотеки.

А ось відомий автогонщик і громадський активість Олексій Мочанов з цього приводу написав велику статтю. 

Судячи з великої кількості переглядів і перепостів в соцмережах багато хто поділяє його думку.

Зокрема Мочанов пише: потрібно заставити цю країну вшановувати память загиблих солдат цілими днями, а не хвилинами.

Смерть наших солдатів це однозначно горе, і, на жаль, гинуть вони мало не щодня, але чи є це підставою всій країні жити в постійному траурі?

Розумію питання провокативне, однак давайте подивимося на ситуацію крізь призму здорового глузду, а не дешевого пафосу.

1. Невже люди не можуть хоча б на декілька днів відволіктись від жахів війни і розважитись? Невже через те, що в нас війна всі повинні перебувати в стані постійного трауру? І яку країну може побудувати нація, яка в стані вічної депресії?

Коли на нас кожен день ллється шквал негативних новин з фронту, відсутності реформ, проблем в економіці і т.д. людям просто необхідно кудись піти, відволіктись, розвіятись і не важливо чи це нічний клуб, чи фестиваль, чи просто кафе.

Інакше буде емоційне перевантаження - а в такому стані працювати не реально.

Для прикладу Ізраїль - там вже більше 50 років триває війна, вся країна задіяна в армії і постійно воює, при цьому індустрія розваг працює наповну.

2. Щодо вшанування памяті солдатів, то найкращий спосіб вияву цієї шани це покарання винних. 

Я розумію траур на день-два, але позакривати всі розважальні заклади це вже занадто. Ходити цілою державою в чорних хустинах? Це не вихід.

3. І найголовніше! Кафе, бари, ресторани, нічні клуби, фестивалі і концерти - це важлива складова економіки країни.

У цих закладах працюють сотні тисяч людей, які отримують зарплату, за яку живуть іх сім'ї, а також платять податки і збори до пенсійного фонду. 

Чи можливо ті хто закликає до постійного трауру і бойкоту розважальних заходів знає як в період кризи влаштувати 200-300 тисяч людей?

Підприємці, власники даних закладів теж платять податки, створюють робочі місця й хоч якось підтримують нашу економіку, яка і так на ладан дихає. 

Крім того багато таких підприємців цим не обмежуються і активно займаються волонтерством, або просто дають кошти на армію.

Практично на всіх фестивалях частину виручених грошей організатори віддають на армію, так вчиняють і багато виконавців  які віддають частину свого гонорару з концертів на допомогу солдатам.  

Звичайно, кожен з нас теж допомагає армії, але за ті 100-200 гривень (а зачасту і того менше), які жертвує рядовий українець багато не купиш: харчі, медикаменти та ще якісь дрібнички. Однак автомобілі, прилади нічного бачення, дальноміри та інші дорогі речі купують, в основному, підприємці, тому що вони можуть швидче зібрати такі виликі суми.

Для прикладу, минулого літа за кошти, виручені від фестивалю "Бандерштат", придбали броньовики для солдатів. 

Тому на дану ситуацію потрібно дивитись більш практично і без лишніх ілюзій. Розваги це не зневага до загиблих героїв, а часто навіть інструмент допомоги.

Тому, не шукайте чорта там де його нема, краще бойкотуйте російські продукти, від цього більше користі

Павло Заєць